суббота, 12 января 2019 г.

Конференція «Сучасні освітні тенденції: технології та інструменти розвитку креативного мислення»

В наш час все частіше виникають питання "як зацікавити учнів до навчання?", "як провести урок, аби не просто привернути увагу учнів до теми, але й стимулювати їх до поглибленного її вивчення?"
12 січня 2019 року вчителі методичного об'єднання природничо-математичного циклу долучилися до конференції "Сучасні основні тенденції: технології та інструменти розвитку креативного мислення". Під час конференції було розкрито такі теми, які дуже актуальні на данному етапі розвитку сучасної освіти, а саме:
1. «Storytelling: 7 ефективних формул для створення історій» - було безпосередньо розглянуто тему сторітелінгу - мистецтво розповідати історії з метою навчання, керування шляхом донесення змісту повідомлення за допомогою спеціальної методики; я можна використовувати сторітелінг на своїх уроках.
2. Наступною темою було розглянуто "Настільні ігри в навчальному процесі як засіб формування креативності дітей". Спікер Олена Рибка дуже змістовно та інформативно розкрила тему.
3. Тетяна Бондар розповіла за допомогою яких ресурсів можна розвивати креатиавність не лише учнів, а й застосовувати їх для самовдосконалення.
4. Спікер Демчук-Маригіна Дар’я виступила з доповіддю: "Практичні прийоми розвитку творчих здібностей учнів". Розкрила тему творчості в начальному процесі.
Під час коференції було взято багато цікавої та змістовної інформації для формування нового навчального процесу. Члени нашого методичного об`єднання взяли до відома нову інформацію та поглибили знання в тих сферах, які були цікаві саме їм. Адже під час конференції було також зроблено акцент як можна об`єднати та провести паралель між викладанням природничих та гуманітарних наук, а також мистецтво.





вторник, 8 января 2019 г.

Ефективні прийоми виховання національної свідомості учнівської молоді


Час іде вперед, суспільство розвивається, а, отже, демократичні процеси у державі потребують вироблення нових суспільних вимог до освіти. Метою громадянської освіти, що навчає жити в суспільстві, сприяє інтерактивному навчанню та формуванню патріотичних почуттів, тобто цілеспрямованого й педагогічно керованого процесу соціалізації молоді є підготовка учнівської молоді до самостійного активного життя.
Актуальність   національно-патріотичного  виховання  особистості значною мірою зумовлюється вимогами сучасних  державотворчих  процесів на засадах гуманізму, демократії, соціальної  справедливості, що мають забезпечити усім громадянам рівні стартові можливості для розвитку та застосування їхніх потенційних здібностей.
Сучасна молодь залишається сам на сам зі своїми проблемами, не має соціальної підтримки й не може визначитись в різноманітних політичних, соціальних, економічних, морально – етичних напрямах. Можна багато говорити  про виховання молоді, як абстрактної  маси, але ті пафосні розмови ні до чого не призведуть. Під словом «молодь» ми повинні вбачати своїх дітей, методику виховання молоді  ототожнювати з вихованням власних.  І щоб змінити становище на краще, нам необхідно зрозуміти, що не можна за короткий час змінити молодь, не змінивши суспільство. Давні мудреці говорили: «Оглядаючись в минуле - зніми капелюха, заглядаючи в майбутнє - засукай рукава».
 Ідеалом виховання виступає різнобічно та гармонійно розвинений національно свідомий, високоосвічений, життєво компетентний громадянин, здатний до саморозвитку та самовдосконалення.  Без любові до Батьківщини, готовності примножувати її багатства, оберігати честь і славу, а за необхідності — віддати життя за її свободу і незалежність, людина не може бути громадянином.
Отже, проблема патріотичного  виховання залишається  значущою і важливою. Тому будь-яка національна школа передовсім має виховувати справжніх громадян України, навчальний заклад має стати для кожної дитини осередком становлення громадянина-патріота України, готового самовіддано розбудовувати країну як суверенну, незалежну, демократичну, правову, соціальну державу, забезпечувати її національну безпеку, сприяти єднанню українського народу та встановленню громадянського миру й злагоди в суспільстві.
Патріотизм (від латинського patria – країна, вітчизна, батьківщина) – це любові відданість Батьківщині, прагнення своїми діями служити її інтересам. Історичне джерело патріотизму – це формування зв’язків з рідною землею, рідною мовою, народними традиціями, звичаями та культурою.
Філософий політологивизначають патріотизм як суспільний і моральний принцип, який характеризує ставлення людей до своєї країни та виявляється в певному способі дій і складному комплексі суспільних почуттів, що узагальнено називається любов'ю до Батьківщини. Це одне з найглибших почуттів, що закріплювалося століттями й тисячоліттями розвитку відокремлених етносів. Це соціально-політичне явище, якому притаманні природні витоки, власна внутрішня структура, що в процесі суспільного розвитку наповнювалася різним соціальним, національним і класовим змістом.
Соціальні психологивизначають патріотизм як певне моральне ставлення й оцінку особистістюелементів Вітчизни. Патріотичне почуття, соціально-моральне у своїй основі, особистість набуває не лише шляхом біологічної спадковості, а неодмінно під впливом соціального середовища, виховання (соціалізації) у широкому розумінні слова.
Зарубіжний досвід
У зарубіжних країнах патріотичне вихованню є достатньо важливим чинником гуманітарної політики держави. Там значну увагу приділяють факторам, які впливають на відчуття патріотизму: мові, державним символам, національній аудіо-відео та друкованій продукції, національним героям, національним подіям, нормам поведінки керівництва країни, культурі та звичаям народу, системі державної пропаганди.
Наприклад у США для пропаганди дуже активно використовують державний прапор. У Франції та Німеччині законодавство жорстко регламентує використання іноземних мов та аудіо-візуальної продукції на іноземній мові. В Данії виписані етичні стандарти суспільства. В багатьох країнах живуть по заповідях з Біблії та Корану. У Китаї, активно просувається жорстка державна пропаганда патріотичних заходів.
Сусідні країни, зокрема Польща, мають значні напрацювання у сфері патріотичного виховання населення. Так польським урядом розроблена і реалізується програма, яка має назву «Патріотизм завтрашнього дня». Відповідно до неї у різних містах Польщі місцева влада влаштовує дні національного прапора. У агітаційних роликах на телебаченні та на радіо лунають пісні, які обіцяють, що Польща перетвориться на державу, що базуватиметься на принципах верховенства права, солідарності та справедливості. Програма спрямована здебільшого на молодих людей, яких закликають залишатися на Батьківщині і будувати тут своє майбутнє. Патріотичне виховання у Польщі розпочинається з дошкільного віку. Дітей ще з садочка вчать, як виглядає прапор, вчать національного польського гімну, виховують у них локальний патріотизм. Дошкільнят водять по музеях рідного міста, показують пам’ятники, знайомлять з місцевими героями, з місцевими традиціями. Дитину вчать розуміти, ким вона є, пізніше її почуття патріотизму розширюється до містечка, згодом до воєводства, і врешті – до держави загалом.

Нині патріотизм покликаний дати новий імпульс духовному оздоровленню народу, формуванню в Україні громадянського суспільства, яке передбачає трансформацію громадянської свідомості, моральної, правової культури особистості, розквіту національної самосвідомості і ґрунтується на визнанні пріоритету прав людини.
Тому в  організації виховної роботи рекомендуємо враховувати визначення базових понять:
·        моральне виховання – цілеспрямований процес організації та стимулювання різнобічної діяльності та спілкування дітей, виховний вплив школи, сім’ї, громадськості, спрямований на формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і принципів моралі та практичної діяльності;
·        громадянське виховання – процес формування громадянськості як інтегрованої якості особистості, що дає людині можливість відчувати себе морально, соціально, політично, юридично дієздатною та захищеною;
·        національне виховання – формування гармонійно розвиненої, високоосвіченої, соціально активної та національно свідомої людини, наділеної глибокою громадською відповідальністю, здоровими інтелектуально-творчими й духовними якостями, родинними й патріотичними почуттями, працьовитістю, підприємливістю й ініціативністю;
·        патріотичне виховання – це комплексна, системна й цілеспрямована діяльність органів державної влади, громадських організацій, сім’ї, школи, інших соціальних інститутів щодо формування високої патріотичної свідомості, почуття вірності, любові до Батьківщини, турботи про своє і народне благо, готовності до розбудови демократії, виконання громадянського та конституційного обов’язку із захисту національних інтересів, прагнення цілісності, незалежності України, сприяння єднанню українського народу, громадянському миру та злагоді в суспільстві.
Або:  Патріотичне виховання – історично зумовлена сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної поведінки, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духовна і матеріальна культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна єдність поколінь. Метою патріотичного виховання є формування національної свідомості та патріотизму у вихованців різного віку.
Визначальною рисою українського патріотизму має бути його дієвість, спроможна перетворювати почуття в конкретні справи та вчинки на користь держави. Справжній патріот повинен мати активну життєву позицію, своїми справами та способом життя сприяти якісним змінам ситуації в країні на краще. Для формування такої свідомості особистості має бути успішно реалізована цілісна система патріотичного виховання.
Основними принципами національно-патріотичного виховання є:
– принцип національної спрямованості виховання, який передбачає формування у молоді національної свідомості, любові до України, свого народу, шанобливого ставлення до його культури, здатності зберегти свою національну ідентичність, пишатися приналежністю до українського народу, брати участь у розбудові та захисті своєї держави;
– принцип культуровідповідності, який передбачає виховання як культуротворчий процес, спрямований на формування базової культури особистості, базуючись на набутому морально-етичному досвіді людства.
– принцип гуманізації виховного процесу зосереджує увагу на особистості як вищій цінності.
Головна мета національно-патріотичного виховання – набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді, незалежно від національної приналежності, рис громадянина Української держави, розвиненої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури. Ця мета повинна конкретизуватись через систему виховних завдань, що є загальними не тільки для навчально-виховних закладів, а й для всього суспільства в цілому.
В основу патріотичного виховання мають бути покладені історичні й культурні цінності, традиції і звичаї народу, значення яких зростає в умовах європейської інтеграції України. У зв’язку з цим патріотичне виховання є важливим державним завданням.
Мета патріотичного виховання переплітається із завданнями соціалізації й індивідуалізації особистості, які на сьогодні полягають у тому, щоби розвивати в учня позитивні загальнолюдські якості, сприяти його адаптації в суспільному житті. Сьогодення потребує подолати педагогічні стереотипи на основі переходу від окремих напрямів виховання до розроблення, проектування й моделювання перспективних виховних систем закладів освіти.
Патріотизм є діяльною спрямованістю свідомості, волі, почуттів пов’язаних з освіченістю, етичною, естетичною, емоційною культурою. А все це складний цілісний процес формування особистості. Це вічні поняття.
Чи є сьогодні альтернатива патріотизму? Мабуть, ні. І якщо в суспільстві буде панувати нігілізм, нехтування долею рідної країни, це призведе до бездержавності і ще гіршого життя... Формування громадянина - патріота України, підготовленого до життя, з високою національною свідомістю, виховання громадян, які здатні побудувати громадянське суспільство, в основу якого були б закладені та постійно втілювалися демократія, толерантність та повага до прав людини, набуває сьогодні особливого значення. І саме в патріотичних почуттях відбивається ставлення особистості до себе, людей, Батьківщини, її минулого, майбутнього та сьогодення.
Патріотизм у сучасному розумінні – це відчуття того, що в моєму класі, школі, районі, місті, країні все мене стосується, все залежить від мене.
Разом із тим, педагогічна практика свідчить, що у патріотичному вихованні існують серйозні протиріччя між потребами суспільства та можливостями школи, сім’ї, і, крім цього, недостатньо впроваджуються нові, інноваційні форми й методи виховної роботи, за допомогою яких формується особистість, патріотичні почуття дитини. Тому обрана тема є досить актуальною.

Ще на першій педагогічній раді ми визначили, що пріоритетом розвитку нашої школи у цьому навчальному році буде саме виховання патріотизму. Саме тому ми маємо зробити все для того, щоб школа стала осередком становлення  молодої людини – патріота України, готового самовіддано розбудовувати її як суверенну, демократичну, правову і соціальну державу, виявляти національну гідність, знати і цивілізовано відстоювати свої громадянські права та виконувати обов’язки, сприяти громадянському миру і злагоді в суспільстві, бути конкурентоспроможним, успішно само реалізуватися в соціумі як громадянин, професіонал, носій української національної культури.
І в цьому допоможе саме національно-патріотичне виховання, що є однією зі складових загального виховного процесу підростаючого покоління .
Система патріотичного виховання складається з таких   компонентів:
Історико - патріотичне  виховання  –  це  виховання  на  прикладах  життя  і  діяльності видатних  історичних постатей, творців історії України, гордості за  свій  народ,  наслідування  його  трудових  і  культурних  традицій,  формування  поваги до законності і Конституції.
Героїко-патріотичне  виховання  –  це  виховання  молоді  на  героїчних прикладах  боротьби  за  свободу  і  незалежність  Батьківщини,  вшанування героїв  –  ветеранів  Другої Світової   війни,  формування  готовності  до подвигу в ім’я Батьківщини.
Військово-патріотичне  виховання  –  підготовка  до  військової  служби, наслідування  традиціям  Збройних  Сил  України  та  кращим  надбанням Збройних  Сил  України,  виховання  на  прикладах  життя  героїв 
Краєзнавчо-патріотичне  виховання  –  краєзнавчо-пошукова  діяльність  щодо вивчення героїчної історії краю, міста, села, видатних постатей,  дослідження пам’яток  культури  українського  народу,  формування  почуття  гордості  за  ветеранів війни і праці, рідну школу, місто, державу.
До провідних завдань національно-патріотичного виховання в школі  належать:
1) формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати на користь держави, готовність її захищати;
2) забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу;
3) формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;
4) прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій українців та представників інших націй, які живуть в Україні;
5) виховання духовної культури особистості, створення умов для вибору нею своєї світоглядної позиції;
6) утвердження принципів вселюдської моралі, правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та моралі;
7) формування творчої особистості, виховання цивілізованого господаря;
8) виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;
9) формування глибокого усвідомлення взаємозв’язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;
10) формування  соціальної  активності;
11)  виховання правової культури особистості.
Патріотичне виховання необхідно здійснювати шляхом встановлення і підтримки  балансу  державного,  сімейного  і  громадянського  виховання, формування  різноманітних  виховних систем, стратегій, методів,  механізмів, використання  національно-регіональних  особливостей,  сучасного  досвіду українського народу, його історико-культурних традицій, духовності, моралі, ідеології. Все це повинно спрямовуватися на озброєння учнів знаннями про рідний  народ,  його  матеріальну  та  духовну  культуру,  усвідомлення  себе  як його  частинки,  спадкоємця  та  продовжувача  його  роду,  виразника  його психології, менталітету, на формування національних рис характеру і  вдачі, чіткої  громадянської  позиції  і  патріотичних  почуттів,  розуміння  своєї майбутньої  ролі  та  місця  в  побудові  й  зміцненні  Української  держави  та гуманістичного суспільства.
У системі патріотичного виховання учнів загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладів одне з чільних місць має належати процесу виховання любові й пошани до державної та національної символіки і ритуалів нашої країни. З метою формування соціально-політичної компетентності особистості в сучасній сфері, яка включає політичну, правову і економічну освіченість; громадянської гідності, патріотичних почуттів, свідомого розуміння символів у житті молодого покоління, необхідно посилити увагу до проведення роз'яснювальної роботи серед дітей та учнівської молоді щодо ідейної суті державних і народних символів України та правил їх використання в навчально-виховному процесі. Головними показниками громадянської зрілості є збереження української мови, формування в учнів розуміння її важливої ролі у відродженні України,у  пізнанні  традицій,  звичаїв,  психології  та  національного  духу  нашого народу;  розвиток  мовної  культури;  формування  вміння  і  навичок спілкуватися, логічно висловлювати свої думки державною мовою.
Важливе  місце  в  змісті  патріотичного  виховання  має  формування культури  міжетнічних  відносин,  яка  проявляється  в  повазі  інтересів,  прав, самобутності великих і малих народів, у підготовці особистості до свідомого життя  у  вільному,  демократичному  суспільстві, готовності  й  умінні  йти  на  компроміси  з  різними етнічними групами.
Однією з основних вимог  патріотичного виховання є  бездоганне  знання  учнями  історії  незалежної  держави  України,  історії українського  народу.  Тому  слід  спрямувати  роботу  на  обов'язкове  знання імен  всесвітньо  відомих  та  видатних  представників  українського  народу  всіх поколінь, громадян України. Це політичні діячі,  які боролися за незалежність нашої  держави,  Герої  Великої  Вітчизняної  війни  та  Герої  праці,  науковці, винахідники,  письменники,  видатні  педагоги  та  медики,  діячі  культури  та мистецтва, космонавти і спортсмени.
У своїй роботі класні керівники та вчителі-предметники повинні орієнтувати дітей і на загальнолюдські цінності: гуманізм, працелюбство, захист прав людини, критичне мислення, повагу до культури різних народів, високий рівень знань, толерантність, розуміння, що земля – наш спільний дім, а світовий спокій та злагода між людьми і державами – головна умова існування землі і людства.
У процесі національно – патріотичного виховання потрібно враховувати таку систему компонентів духовного світу особистості українця:
1) національна психологія – психологію працьовитого господаря, вмілого хлібороба, захисника прав особистості і державної незалежності, духовної спадщини народу;
2) національний світогляд – система поглядів, переконань, ідеалів, які складають основу національної духовності;
3) національна правосвідомість – життя за законами добра і краси, правди і справедливості, гідності і милосердя;
4) національна мораль – людяність, доброта, милосердя, співпереживання як найбільші духовні надбання;
5) національний спосіб мислення – своєрідна істотність, завдяки чому із століття  в століття відтворюються і розвиваються самобутня культура і душевне багатства українців;
6) національний характер і темперамент – гостинність і щедрість, талановитість, глибокий ліризм, свободолюбство;
7) національна ідеологія – ідейне багатство нації, система філософських, політичних, правових, економічних, моральних, естетичних та релігійних поглядів і переконань;
8) національна свідомість та самосвідомість – почуття гордості за приналежність до української нації.
Реалізація патріотичного виховання здійснюється через ряд етапів. Дослідник О.Вишневський виділяє три етапи:
I етап. Формування раннього етнічного самоусвідомлення, яке розпочинається в родині шляхом передачі традицій та обрядів;
II етап. Національно-політичне самоусвідомлення, яке відбувається під впливом усвідомлення соціального життя, вивчення історії та культури. Молода людина починає  замислюватися над долею своєї нації, у неї формується почуття поваги до рідної країни, почуття національної гідності;
III етап. Державно-політичного самоусвідомлення. Передумовою успішного становлення державного патріотизму є почуття  причетності до своєї нації і розбудова власної державності. В умовах єдиної держави формується політична нація як єдність всіх громадян країни незалежно від їх етнічної приналежності. Тому патріотами стають не лише  етнічні українці, а  й представники інших етнічних груп, що проживають на теренах України і турбуються про її благо.
Модель учня-патріота
1) прагне вивчити українську мову, вільно нею володіти,
2) вивчає історію нашої країни, рідного краю,
3) знає глибоке історичне коріння
 4) як волонтер, збирає теплі речі, продукти, ліки, засоби гігієни для воїнів,
5) пише листівки бійцям,
6) купляє та читає українську книгу,
7) не просто любить природу, а й оберігає її, прагне, щоб було екологічно чистим довкілля,
8) глибоко знає рідну символіку й з повагою ставиться до Державних Прапора й Герба України, із хвилюванням співає Гімн.

Результатом патріотичного виховання має бути сформованість почуття патріотизму, яке означає прояв особистістю любові до свого народу, поваги до українських традицій, відчуття своєї належності до України, усвідомлення спільності власної долі з долею Батьківщини, досконале володіння українською мовою.
Глибокі почуття патріотизму – це та непомітна, але міцна пуповина, яка утримує особистість у колі морально-духовної святості, спонукає до високих духовних діянь – від любові до мами і тата до уболівання за свою країну.
Але не варто замикатися в національних межах. Наша нація є організованою частиною всього розмаїття народів, які населяють планету. Ми маємо готувати людину, органічно адаптовану до життя у світі багатоманітних зв’язків.
Полікультурність – ознака сучасності. Процес формування в молоді почуттів поваги й поціновування Людини як найвищої цінності на землі, толерантного ставлення до представників інших націй і народностей має тривати все життя. З цього приводу притча.
У процесі обміну полоненими з Пакистанського полону був звільнений індійський розвідник. Він був дуже секретний агент, тому його перевозили вночі через пустелю. Він попросив конвоїрів, щоб ті, коли перетнуть кордон Палестини і в’їдуть в Індію, зупинились і випустили його, щоб він зміг поклонитись рідній землі, поцілувати її.
Конвоїри так і зробили. Агент, проклинаючи палестинську ненависну землю, цілував ту, що була під ногами, плачучи від радості. Через кілька хвилин конвоїр підійшов і сказав: «Вибачте, наш навігатор помилився, ми ще на Пакистанській землі, до Індії – 30 км».
Висновок: не потрібно розділяти землю, земля – це те, що нас об’єднує.
Враховуючи толерантне ставлення до Людини, слід виховувати в учнів  переконання:
ü всі люди на землі рівні;
ü вони носії ціннісних людських якостей, хоч вирізняються певною етнічною ментальністю;
ü немає поганих, морально неповноцінних етнічних груп, є лише окремі члени тих чи інших національних спільнот, які через суб’єктивні й об’єктивні причини можуть робити негативні дії або вчинки.

РОЛЬ КЛАСНОГО КЕРІВНИКА В НАЦІОНАЛЬНО – ПАТРІОТИЧНОМУ ВИХОВАННІ
Провідна роль у організації патріотичного виховання учнів належить класному керівнику.
Ефективність патріотичного виховання в системі виховної роботи класного колективу значною мірою залежить від спрямованості виховного процесу, методів і форм його організації.
Звертаємо увагу на те, що характер ціннісного ставлення особистості до суспільства та держави змінюється з віком. Тому класному керівникові слід ураховувати вікові особливості учнів.
У молодшому шкільному віці важливо формувати здатність дитини пізнавати себе як члена сім’ї, родини, дитячого угрупування; як учня, жителя міста чи села; виховувати у неї любов до рідного дому, школи, вулиці, своєї країни, її природи, рідного слова, побуту, традицій.
У підлітковому віці виховується духовно осмислений, рефлексивний патріотизм, який поєднує любов до свого народу, нації, Батьківщини з почуттям поваги до інших народів, своїх та чужих прав та свобод.
У старшому шкільному віці пріоритетними рисами ціннісного ставлення до Батьківщини є відповідальність і дієвість. Старшокласники не лише ідентифікують себе з українським народом, але й прагнуть жити в Україні, пов’язати з нею свою долю, служити Вітчизні на шляху її становлення як суверенної, незалежної, демократичної, правової, соціальної держави; поважати Конституцію України, виконувати норми законів; бережно ставитися до культури народу України; володіти рідною та державною мовою; визнавати пріоритети прав людини, поважати свободу, демократію, справедливість.
Основними формами патріотичного виховання школярів є:
· інформаційно-масові: дискусії, диспути, конференції, інтелектуальні аукціони, ринги, вікторини, вечори, подорожі до джерел рідної культури, історії держави і права, створення книг, альманахів тощо;
· діяльнісно-практичні: творчі групи, екскурсії, свята, ігри-драматизації, огляди-конкурси;
· інтегративні: шкільні клуби, фестивалі, гуртки;
· індивідуальні: доручення, творчі завдання, звіти, індивідуальна робота;
· наочні: шкільні музеї та музейні кімнати, галереї, виставки дитячої творчості, книжкові виставки, тематичні стенди, експозиції про подвиги героїв.
Одна з найскладніших і найгостріших проблем, над якими треба працювати і в теоретичному і в практичному планах – це проблема виховання моральних цінностей засобами слова, адже слово вчителя, як інструмент впливу на душу вихованця, нічим не замінити.
     Справжня суть виховної роботи полягає не у наших розмовах з дитиною, не безпосередньому впливові на дитину, а в організації життя дитини.
Але практика доводить, що найбільш результативним формування патріотичної особистості школяра буде за умови застосування у навально-виховному процесі інноваційних педагогічних технологій: цілеспрямованого, систематичного й послідовного впровадження в практику оригінальних, новаторських способів, прийомів педагогічних дій і засобів, що охоплюють цілісний навчально-виховний процес, а саме: інтерактивних уроків, факультативних курсів, позакласних заходів, екскурсій, соціального проектування, пошуково-дослідницької діяльності, музейної справи, учнівського самоврядування, експериментальної роботи тощо
Ви зі мною погодитись, що ми можемо вихованцям кожного дня розповідати про національну свідомість, читати довжелезні лекції, але не досягти поставленої мети. Ні для кого не секрет, що активні методи працюють краще, ніж слова.
Тому в організації національно – патріотичного виховання школярів  пріоритетну роль доцільно відводити активним методам,  застосування яких ґрунтується на демократичному стилі взаємодії, сприяє формуванню критичного мислення, ініціативи й творчості. До таких методів відносять соціально-проектна діяльність, ситуаційно-рольові ігри, метод відкритої трибуни, соціально-психологічні тренінги, інтелектуальні аукціони, ігри-драматизації, створення проблемних ситуацій та ситуацій успіху, аналіз конфліктів і моделей стилів поведінки тощо.
         З метою організації патріотичного виховання учнівської молоді у школі  слід проводити заходи:
ü    які виховують любов до української мови«Свято рідної мови», «Шевченківське слово», мовно-літературні конкурси;
ü    пов’язані з вивченням історії рідного краю і народу: історичне краєзнавство: відвідування місць історичних подій, вивчення літератури, збирання документів та матеріальних пам’яток, влаштування виставок, заочна подорож «Україно ти моя прекрасна», святкування Дня Конституції, Дня незалежності України, Дня Соборності України;
ü    військово-патріотичного виховання: фестиваль інсценованої  патріотичної пісні; святкування Дня перемоги, Дня збройних сил України, дня пам’яті Героїв Крут; «Козацькі забави»; інтелектуальні вікторини «Пишаємося подвигами предків», уроки пам’яті, уроки мужності  «Зростаємо громадянами - патріотами землі, що Україною зоветься», «Діти, молодь у підпіллі в роки минулої війни»
ü    архівно-пошукові: зустрічі з ветеранами Другої Світової війни, родичами загиблих захисників Батьківщини, випуск плакатів, буклетів, газет за матеріалами пошукової діяльності; участь у «Вахтах пам’яті», «Ветеран живе поруч»;
ü    екскурсії до музеїв військових частин, установ, підприємств, вищих навчальних закладів, зустрічі з ветеранами війни, праці та військової служби, походи місцями бойової слави, пошукову роботу, участь у роботі клубів і гуртків патріотичного спрямування; акції з метою упорядкування меморіальних комплексів, пам’ятників, братських могил, інших поховань захисників Вітчизни;
ü    лекції, бесіди («Я – громадянин-патріот незалежної держави України», «Пам’яті вдячні нащадки», «Моя рідна Україна», «Знати і поважати Герб своєї Вітчизни, Прапор, Гімн», «Наша вітчизна - Україна», «Державна символіка Батьківщини», «Твої права та обов’язки», «Патріотизм-нагальна потреба України», «Моя земля – земля моїх предків», «Україно, матінко моя», «Символи України», «І синє небо, і жовте колосся», «Народні символи» тощо);
ü    конкурс «Я – маленька україночка»,
ü     благодійні ярмарки
ü    семінари, «круглі столи», конференції («У пам’яті світ врятований», «Утверджувати ідеали культури миру – служити миру», «Люблю я свій народ – ціную його звичаї»,  «Я і соціум: проблеми самореалізації» (спільно з психологом), «Що значить бути патріотом?», «Ми – європейці: реальність і перспективи»;
ü    уроки пам’яті («Зростаємо громадянами-патріотами землі, що Україною зветься», «Наша вулиця носить ім’я героя війни», «Бойові нагороди воїнів, полководців, які визволяли Україну від нацистів»);
ü    години спілкування «Кольори, що дають надію», «Виховання поваги до державної символіки – важливий елемент виховання патріотизму», «Ми всі – українці, єдина сім’я» Я – громадянин і патріот держави», «Я – українець!», «Можна все на світі вибирати сину, вибрати не можна тільки Батьківщину!»);
також можна організовувати :
ü    марафон ерудитів «Моя держава – Україна»;
ü    віртуальні мандрівки  «Я живу в Україні», «Визначні куточки України» ;
ü    загальношкільні акції «Лінійка у вишиванках»
ü    патріотичні флеш-моби «За єдину Україну!», «Вибрати не можна тільки Батьківщину», «Діти за мир у всьому світі!», «Сила дружби».
ü    зустрічі з ветеранами війни, праці та військової служби;
ü    походи місцями бойової слави;
ü    пошукову роботу; участь у роботі клубів та гуртків патріотичного спрямування; акції з метою упорядкування меморіальних комплексів, пам’ятників, братських могил, інших поховань захисників Вітчизни;
ü    заняття під час проведення «Дня цивільної оборони» з ознайомлення з основними зразками техніки й озброєння Збройних Сил України, набуття початкових навичок користування ними, підвищення фізичної загартованості в інтересах підготовки до захисту Вітчизни; відпрацювання практичних дій учнів, вихованців і працівників навчальних закладів щодо захисту свого життя та здоров’я в умовах виникнення надзвичайних ситуацій, проведення тренувальної організованої евакуації;
Крім того, доцільно:
-           залучати дитячі і  молодіжні громадські організації до соціального становлення дітей і молоді, розвитку духовності та зміцнення моральних засад, виховання любові та поваги до історії свого народу;
-           налагоджувати співпрацю з органами виконавчої влади, громадськими організаціями, закладами культури й освіти щодо героїко-патріотичного виховання учнівської молоді, пропаганди кращих здобутків українського суспільства, виховання почуття гордості громадян за свою Батьківщину;
-           сприяти створенню та діяльності військово-патріотичних об'єднань, клубів та гуртків за інтересами, молодіжних та дитячих центрів творчості, фізкультурно-спортивних і туристських клубів.
Одним із дієвих засобів національно-патріотичного виховання є проведення таких дитячих та молодіжних ігор у позаурочний час, як всеукраїнська дитячо-юнацька військово-патріотична гра «Сокіл» («Джура»).
Ефективним засобом розвитку національної свідомості є народознавчий музей, тому що в ньому можна доторкнутись до історії рідного краю, Батьківщини на яву. Музей – це не кімната, набита різними речами, це місточок між минулим та теперішнім. ( працюємо над створенням музейної кімнати)
Доречним також буде проведення інформаційної хвилинки «Тиждень моєї України». Наприклад, захід проводити щопонеділка за 15 хвилин до початку першого уроку.
Для того, щоб дізнатися, які ж форми роботи слід обирати для виховання національної свідомості, необхідно урахувати психологічні аспекти національно-патріотичного виховання учнівської молоді.  Але за один день патріота виховати не можна. Цей процес довготривалий і системний. Тому і початок закладання паростків патріотизму потрібно починати ще в дошкільному віці, в родині, як головному осередку виховання особистості дитини. 
Запропоновані виховні справи мають стати поштовхом до подальшої роботи з об’єднання учнів, педагогів, батьків довкола спільної цінності – територіальної цілісності держави, згуртованості суспільства, розв’язання проблем шляхом діалогу, пошуку загальнонаціонального консенсусу.
Виховна система в нашій школі побудована на програмі «Я – Родина - Україна», яка включає в себе різні напрямки роботи. Виховання патріотизму починається із свідомого, відповідального, патріотичного ставлення до рідного класу, рідної школи. І його виховання повинно починатися з першого класу: спочатку - це посвята в добрики, коли учні стають мешканцями "Країни добра" (дитячої організації учнів 1-4 класів, а згодом – активна участь у шкільному житті.

НАЦІОНАЛЬНО – ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ НА УРОКАХ
 Але виховання національної свідомості не повинне закінчуватися на виховних заходах, але і здійснюватися на кожному уроці кожним педагогом.
Діти мають безпосередній зв'язок з тим, що відбувається в країні: їхні батьки мобілізовані й застосовують зброю, працюють волонтерами, беруть участь у громадських акціях та ін. Тому психолого-педагогічні працівники мають бути готовими до непростих запитань від учнів, на які важливо дати компетентні й водночас коректні відповіді. Варто надавати дітям чіткі й зрозумілі пояснення, не давати нездійсненних обіцянок, а головне утримуватися від коментарів, спрямованих на підривання національної безпеки чи руйнацію національної єдності в державі. Натомість потрібно розповідати учням, що держава і громадянське суспільство роблять усе можливе для відновлення миру та порядку в країні, відбиття зовнішньої агресії проти України, що лише в національній єдності та національній гідності наша сила й незламність.
Педагоги і психологи навчальних закладів повинні залишатися спокійними і виваженими, за необхідності заспокоювати дітей, створювати психологічно комфортну атмосферу в закладах освіти і допомагати учням адекватно ставитися до подій. Педагогам необхідно бути завжди готовими до діалогу зі своїми учнями. Постійний контакт з учителями та друзями допоможе учням відновити відчуття безпеки й захищеності. У такі часи відданість, співчуття та комунікативні навички вчителя стають особливо важливими.
Якість виховного процесу напряму залежить від рівня підготовленості педагогів до кожного заходу; використання різноманітних методів і форм; знання і вмілого врахування вікових й психологічних особливостей дітей; відвертості, емоційності, оптимізму та активної патріотичної позиції вчителя.
Кожний  урок  у  школі,  крім  навчальної  мети,  має  переслідувати  і  мету патріотичного  виховання,  тобто  сприяти  формуванню  гуманістичних поглядав високоморального громадянина-патріота України.
Під час формулювання виховної мети  доцільно використовувати такі дієслова:
-       викликати почуття захоплення, гордості, відповідальності, співчуття радості, поваги, презирства тощо;
-       виховувати патріотизм, гуманність, почуття національної гідності, працелюбність, незалежність, об’єктивність, рішучість, цілеспрямованість, сміливість;
-       виявити ціннісні орієнтації;
-       мотивувати патріотично-громадянські вчинки;
-       схарактеризувати історичні умови, ідеї, погляди;
-       підвести до висновку, розуміння важливості, цінності;
-       формувати погляди, свідомість;
-       розкрити роль, спрямованість;
-       сприяти вихованню патріотизму. 

Формування самоосвітньої компетентності учнів


Сьогодні, як ніколи, гостро стоїть завдання осмислення й пізнання буття, створення нової філософії освіти, відкритої до таємниць життя людини, її прагнень, життєвого потенціалу. На цій підставі має формуватися нова педагогіка — педагогіка компетентної, відповідальної людини.
Компетентне ставлення особистості до життя означає потребу в самопізнанні, саморозумінні, самореалізації в різних видах творчої діяльності; володіння науковими знаннями про сутність «Я», принципами і методами життєздійснення; усвідомлення, організацію свого психологічного часу, життєвого шляху особистісного розвитку; проблемне бачення свого життя; осмислене розв'язання міжособистісних протиріч; здатність до об'єктивного оцінювання рівнів, сфер і меж поширення своєї життєвої активності; усвідомлене й адекватне оці¬нювання результатів своєї життєдіяльності; високу культуру споживання: відповідальне ставлення до свого життя, здоров'я; культуру фізичного розвитку; філософське, етичне осмислення свого життя.
Щоб знайти своє місце в житті, ефективно освоїти життєві та соціальні ролі, випускник школи має володіти певними якостями, вміннями:
• бути гнучким, мобільним, конкурентноздатним, уміти інтегруватись у динамічне суспільство, презентувати себе на ринку праці;
• критично мислити;
• використовувати знання як інструмент розв'язання життєвих проблем;
• генерувати нові ідеї, приймати нестандартні рішення й нести за них відповідальність;
• володіти комунікативною культурою, вміти працювати в команді;
• вміти запобігати та виходити з будь-яких конфліктних ситуацій;
• цілеспрямовано використовувати свій потенціал як для самореалізації в професійному й особистісному плані, так і в інтересах суспільства, держави;
• уміти здобувати, аналізувати інформацію, отриману з різних джерел, застосовувати її для індивідуального розвитку і самовдосконалення;
• бережливо ставитись до свого здоров'я та здоров'я інших як до найвищої цінності;
• бути здатним до вибору численних альтернатив, які пропонує сучасне життя.
Отже, статус людини в суспільстві залежить від неї самої. Швидкоплинність соціального прогресу, динамічних змін викликає необхідність постійної роботи над собою, розвиток життєвої компетентності, посилення відповідальності молодої людини за своє майбутнє, за можливість досягнення життєвого успіху.
Ці проблеми сьогодні стоять перед освітніми закладами, діяльність яких у розвитку життєвої компетентності учнів є не досить ефективною. Тому в значної частини нашої молоді, яка закінчує школу, спостерігаються:
• несформованість активної громадської позиції, політичного мислення й політичної культури;
• низький рівень життєвої компетентності, використання знань як інструменту розв'язання життєвих проблем, аналізу нестандартних ситуацій.
Компетентісний підхід покликаний подолати прірву між освітою й потребами життя. Ідея компетентісно спрямованої освіти органічно пов'язана з тими педагогічними прецедентами, де утверджуються такі суспільно значущі цінності, як свобода вибору, творчий продукт, життєвий досвід, проектна діяльність учнів.
Поняття «компетентність» розкриває якісно нові перспективи розуміння місії школи, життєвих результатів освітньої діяльності.
Компетентність — це підхід до знання як інструменту розв'язання життєвих, проблем, прийняття ефективних рішень у різних сферах життєдіяльностілюдини.
Компетентність формується у процесі навчання і виховання не лише в школі, але й під впливом сім'ї, друзів, роботи, політики, релігії, культури тощо. Тому реалізація компетентісного підходу залежить від освітньо-культурної ситуації, в якій живе і розвивається школяр.
Компетенція особистісного самовдосконалення, спрямована на засвоєння засобів фізичного, духовного та інтелектуального саморозвитку, емоційну саморегуляцію та самопідтримку, пов'язана з безперервним самопізнанням, розвитком необхідних особистісних якостей, формуванням психологічної грамотності, культури мислення й поведінки. До цієї компетенції слід від¬нести правила особистої гігієни, турботу про власне здоров'я, внутрішню екологічну культуру, комплекс якостей, пов'язаних з основами безпечної діяльності.
У виховній роботі з метою розвитку творчих здібностей та сприяння самоствердженню стимулюється зайнятість дітей у роботі гуртків та студій за інтересами, залучення їх до самоврядування.
Компетентність саморозвитку і самоосвіти
1. Формування загальнонавчальних вмінь учнів як основи самоосвітньої діяльності.
2. Стимулювання пізнавального інтересу учнів.
3. Практикування диференційованих домашніх завдань та прийомів випереджального навчання.
4. Залучення дітей до виконання творчих завдань та участі в інтелектуальних заходах.
5. Проведення розвивально-пізнавальних ігор.
6. Залучення дітей до гурткової роботи.
7. Складання та реалізація програми самоосвітньої діяльності учня.
Нові умови життя потребують нового мислення, нової культури, діяльності, а звідсиякісно іншого рівня освіченості, здатності до постійного оновлення знань, тобто «здатності до навчання упродовж усього життя. На формування у підростаючого покоління «сучасного світогляду, розвиток творчих здібностей і навичок самостійного і наукового пізнання, самоосвіти і самореалізації особистості» вказує й Національна доктрина розвитку освіти. Справді, сучасний випускник загальноосвітньої школи не завжди відповідає вимогам життя, зокрема в таких сферах, як уміння організувати свою освіту, розвивати компетентності, діяти самостійно в різноманітних критичних ситуаціях. Лише готуючи особистість, здатну до самоосвіти, сучасна школа може реалізувати модель випускника, спроможного до самостійного розв'язання власних та глобальних проблем, здібного до творчості, саморозвитку та самореалізації, розширення кругозору, пошук нових знань, розвиток умінь самостійного здобуття інформації стали актуальною потребою сучасності.
Самоосвіта — цілеспрямована, вільна та самостійна пізнавальна діяльність, спрямована на задоволення інтересів, потреб людини в пізнаванні оточуючого світу.
Самоосвіта — складний вид систематичної пізнавальної діяльності, підчас якої людина сама ставить перед собою пізнавальні цілі й завдання, визначає шляхи їх досягнення, контролює хід самостійної роботи щодо набуття знань і сама оцінює їх результати.
Сьогодні ми розглядаємо освіту та самоосвіту, навчання та самонавчання як єдиний цілісний процес, що дає змогу учням розвиватися адекватно своїм можливостям, знаходити необхідні джерела інформації та використовувати їх для задоволення своїх пізнавальних потреб. Отже, саме в школі необхідно закласти ті основи самостійної роботи, що дають можливість самостійно набувати знань.
Зміст самоосвіти школярів частіше за все пов'язаний із поглибленим вивченням окремих навчальних предметів, задоволенням пізнавальних інтересів у позакласній та позашкільній діяльності. Практика показує, що в процесі самоосвіти учні мають труднощі, які помітно знижують інтенсивність самоосвітньої роботи. Ці труднощі пов'язані з відсутністю у школярів умінь та навичок самостійної розумової роботи, невмінням систематизувати отриману інформацію та співвідносити її зі своїми прогалинами в знаннях основ наук. Тому досить активна результативність самоосвіти практично неможлива без уміння навчати себе.
Загальною потребою сучасної школи є створення умов, за яких кожен учень мав би змогу навчатися самостійно здобувати необхідну інформацію, використовуючи її для власного розвитку, самореалізації, для розв'язання існуючих проблем. Цілеспрямований розвиток у школярів загально-навчальних умінь та навичок самостійного здобуття знань — це один із пріоритетів підвищення якості освіти. Ефективне формування та розвиток цих умінь передбачає відповідне організаційне та методичне забезпечення цього процесу, в якому головною є програма розвитку самоосвітніх умінь, на підставі якої можлива подальша розробка методичного комплексу, який буде супроводжувати самоосвітній процес.
Процес навчання школярів відбувається з різним застосуванням сил, пізнавальної активності та самостійності учнів. В одних випадках він має репродуктивний, відображальний характер, в інших — пошуковий чи творчий. Саме характер навчального процесу впливає на кінцевий його результат — рівень набутих знань, умінь, навичок, досвіду.
Опановуючи все більш складні інтелектуальні вміння, учень починає виявляти інтерес до активного смислового орієнтування, що дозволяє йому навчитись самостійно розв'язувати проблему самоосвіти. Учень не лише опановує навички самостійної пізнавальної творчої діяльності, самоорганізації, але й набуває звичок систематично займатися самоосвітою. При цьому учень усвідомлює, що самоосвітня діяльність відрізняться від навчальної вже тим, що вона є пошуковою, а її результат— це розв'язання проблемних ситуацій.
Позиція учня в самоосвітній діяльності — це позиція суб'єкта, що усвідомлює значимість цього процесу саме для нього. У ході самоосвіти відбувається збагачення власного досвіду особистості, яка не лише засвоює інформацію, а перетворює її, наповнюючи особистісно значущим смислом. Учні набувають досвіду спілкування з оточуючим світом, який розширює їх можливості щодо активної творчої участі в житті суспільства. Набутий досвід стимулює подальше вдосконалення.
Формування вмінь здійснення процесу самоосвіти відбувається за певних умов. Спочатку учні опановують методику роботи з різноманітними джерелами інформації, елементами пізнавальної іяльності (такими, як уміння аналізувати прочитане, роботи свої висновки, вміти відстоювати власну точку зору, складати конспекти, тези тощо). Далі в самостійній навчально-пізнавальній діяльності з'являються елементи творчості. Це досягається шляхом створення відповідних психологічних та педагогічних умов, які стимулюють виникнення та розвиток в учнів власне потреби в самоосвіті, прагнення до самореалізації, активності, самостійності.
Усвідомлення себе як особистості, визначення своїх ідеалів, життєвих планів є головною лінією розвитку спонукальних сил самоосвіти. Безпосередньо пов'язане з ними цілепокладання. Саме на цьому етапі в учнів формується самостійність, почуття свободи вибору та відповідальності за обраний шлях, пробуджується бажання досягти певної мети. Отже, цілепокладання та цілеспрямованість — це:
•    здатність свідомо ставити мету й досягати її;
•    уміння проявляти інтелектуальні й вольові зусилля для досягнення мети.
Слід додати, що ще одним необхідним компонентом самоосвіти є енергетичний, який включає як вольову, так і емоційну сторони діяльності; Самоосвіта завжди здійснюється при високому рівні активності, напруженості пізнавальних, вольових та емоційних сил. Самоосвіта пов'язана з наявністю позитивних емоцій.
Таким чином, проблема формування готовності до самоосвіти зводиться до виховання в особистості прагнення до постійного вдосконалення своїх знань, умінь самостійно здійснювати пізнання та його організовувати. Проблема підготовки учнів до самоосвіти, її розв'язання на сучасному рівні — це розв'язання проблеми оволодіння всіма компонентами самоосвітньої діяльності. Оволодіння будь-якими із них, наприклад, пізнавальними вміннями, ще не забезпечує можливості залучення до цієї діяльності.
Самоосвітня компетентність учнів складається з таких компонентів, як:
• розуміння власних потреб на підставі самоаналізу, самопізнання;
• уміння розв'язувати проблеми на основі отриманих самостійно знань;
• організація власних прийомів самонавчання;
• упорядкування власних знань, знаходження зв'язків між ними;
• критичне ставлення до будь-якої отриманої інформації, вироблення власної позиції при набутті певних знань;
• використання для отриманої інформації різноманітних баз даних, джерел інформації;
• уміння долати труднощі, невпевненість;
• адекватне оцінювання значення набутих знань у власній діяльності;
• представлення, обгрунтування та захист отриманого результату;
• уміння співпрацювати з оточуючими людьми, здобувати знання шляхом ко¬лективної діяльності;
• прийняття рішення на основі співробітництва, толерантне ставлення до опозиційної точки зору;
• уміння розробляти та виконувати програми самоосвіти з урахуванням власних потреб і потреб суспільства;
• уміння використовувати нові технології інформації та комунікації;
• знаходження нестандартних нових рішень на основі самостійно набутих знань;
• гнучкість застосування знань, умінь, навичок в умовах швидких змін;
• постійний самоаналіз та самоконтроль за самоосвітньою діяльністю.
Самоосвіта розпочинається тоді, коли учень на основі знань і вмінь, отриманих в процесі навчання, усвідомлює нестачу існуючих знань для вирішення конкретної проблеми. Необхідно створювати саме такі ситуації, котрі сприяють самостійному пошуку знань, розвивають ініціативу, звернення до додаткових джерел інформації, формують самостійність.
            Щодо вивчення рівня самоосвітньої компетентності, то дітям складно самостійно оцінювати свою навчальну та самоосвітню діяльність, планувати її та виконувати. Завдання вчителядопомогти учням.  
Учні не завжди із задоволенням йдуть на уроки, мало використовують додаткову літературу. Завдання педагогів — зацікавити учня вивчати всі предмети, які входять до курсу середньої школи. Не всі учні вміють знаходити додаткову інформацію, користуватися каталогами, складати плани, таблиці, конспекти. Учителям-предметникам необхідно звертати увагу на те, що деякі види робіт (тези, анотація, рецензія) учні вчаться виконувати лише в старших кл. Пропонуючи підготувати складні види завдань, необхідно чітко окреслити коло питань і джерела інформації. Учителям доречно звернути увагу на дітей з низьким і середнім рівнем, організувати індивідуальну роботу з ними, допомогу, спрямовану на формування компетентності самоосвіти.
Серед причин труднощів у навчанні можна виділити: слабку силу волі , неуважність на уроках. Старшокласники найчастіше мають перший рівень самоосвітньої компетентності. Не всі учні вміють творчо застосовувати отриману інформацію, знаходити гіпотезу, доводити її. Частина учнів не вміють раціонально розподіляти свій час, контролювати свою діяльність. Щоб запобігти таким недолікам, необхідно сприяти формуванню особистості, яка володіє навичками самоосвіти. Способи оволодіння цими знаннями слід закласти в шкільні роки – це вміння працювати з текстом, уміння шукати інформацію,  володіння різними способами обробки інформації.
Багатьом відома така притча:
Звернувся до монаха бідняк: - Дай мені риби! Я голодний. Монах мовчки віддав йому вудку.
Повчальний характер притчі зрозумілий: треба давати не стільки їжу, скільки засіб її добування, а в нашому випадку потрібно навчити дитину вчитися.