Світ розвивається, а в ньому зазнає змін
і наше національне життя. Це стосується як нашого державотворення, так і тих
трансформаційних процесів, які сьогодні переживаємо і в яких реалізується
перехід від авторитарно-патерналістського способу життя людини до
громадянського устрою. Педагогіка і система освіти покликана допомогти людині
взяти на власні плечі тягар свободи й самовідповідальності, сформувати в собі
риси самодостатності і характерності, бо вони необхідні їй для успіху у
майбутньому житті. Національна ідея полягає в тому, щоб цінувати те, що нам
дано від Бога, не принижуючи тих, кому Він дав щось інше, не відмовляючи нікому
в праві любити свою батьківщину та історію. Мета патріотичного виховання –
створення умов для становлення громадянина- патріота України, носія
патріотичних цінностей, готового самовіддано розбудовувати Батьківщину як
суверену, незалежну, демократичну, правову, соціальну державу. Вихід із
замкненого кола в сфері громадської патріотичної свідомості варто шукати в
переході від соціоцентричного підходу у формуванні патріотизму до
антропоцентричного, основою якого є переконання, що суб’єктом – носієм
патріотизму в соціумі є особистість. Завдяки її творчості, зусиллям, ідеям
розвивається соціальний феномен – патріотизм. Адже патріотизм – це не лише
почуття, принцип, а й моральна цінність. Держава може повноцінно будуватися і
розвиватися лише на ґрунті гуманного, цивілізованого націоцентризму, коли
загальногромадянська ідентичність будується на базі української культури. А
звідси і освіта в Україні, попри свою регіональну специфіку, повинна мати
націоцентричний і націотворчий характер. Процес формування політичної нації має
корелювати з одночасним посиленням самоідентифікації української нації як
титульної. Українськість у педагогіці. Під терміном «українськість» розуміємо
все те, що вказує на нашу ідентичність – як щодо витоків української
педагогічної думки і педагогічної практики, так і стосовно викликів нашого
часу, яким властиві національні передумови і національні особливості.
Відповідно до закономірностей розвитку культури наша педагогіка і наша освіта
мусять зберігати зв'язок з українською педагогічною традицією, з духовними
надбаннями і заповітами наших предків, починаючи від княжих літ до нашого часу.
Критерієм оцінки цього минулого є автентична нашому народові система духовних
вартостей. І те, що відповідає цій системі, – дбайливо оберігатимемо, а те,
наносне ззовні, що їй суперечить, – підлягає ігноруванню. Методологічною
основою становлення патріотизму особистості є ключові філософські положення про
модернізаційні зміни в суспільстві; націю як сукупність громадян однієї
держави, яка створюється внаслідок політичної інтеграції етнічних спільнот у
межах єдиної держави; про соціальну сутність особистості, її здатність
трансформувати суспільні цінності в особистісні надбання; про патріотизм як
соціальну морально-духовну і індивідуальну цінність громадянина.
Теоретичні основи загальноукраїнського
державного патріотизму:
· спадщина українських педагогів
К.Д.Ушинського, П.Д.Юркевича, С.Ф.Русової, Г.Г.Ващенка;
·
наукові розробки академіка АПН України О.В. Сухомлинської; науковців І.Д. Беха,
Б.С. Гершунського, І. Жадана, М. Боришевського, О.Наровлянсько, Ю.Д.Руденка;
·
витоки, деформації українського виховного ідеалу, сучасні виклики у працях
О.І.Вишневського;
· ідеї В.О.Сухомлинського, Ю.І.
Мальованого щодо гуманістичного підходу до навчання та виховання учнів;
· теоретико-методичні засади
громадянського виховання, розроблені авторським колективом у складі П.
Ігнатенка, В. Поплужного, Н. Косарєвої, А. Крицької;
· особистісно орієнтовані підходи
навчання та виховання школярів, розроблені О.Я. Савченком, І.С. Якиманською;
·
роботи щодо вивчення індивідуальних особливостей мислення С. Д. Максименко;
· Концепція національно-патріотичного
виховання молоді;
·
Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку української
державності.
Сьогодні Україна опинилася в центрі
складних цивілізаційних процесів і, дбаючи про свою безпеку, все ж «соціально,
економічно, культурно і політично… має бути сама собою, а не частиною чогось –
це і є вся програма націоналізму» (Петро Штепа).
Педагогіка, виховання, освіта в
контексті цих завдань повинні стати чинником максимально націленим на осягнення
таких завдань. На цьому шляху виховний ідеал покликаний, по-перше, позбутись
наносних північно-азійських впливів, не піддаючись одночасно сучасній
європейській бездуховності та відродити в собі свою автентичність і, по-друге,
забезпечити формування нової людини, яка, залишаючись християнином, здатна і
впливати активно на світ, виявляти при потребі і риси твердості, високе почуття
гідності. Бо наша біда зумовлена не браком патріотизму (він – явище
наслідкове), а надмірно вираженою імпансивністю та нездатністю активно впливати
на світ. І розвиток такої спроможності мусить стати сьогодні головною складовою
змісту українського виховного ідеалу.
Значна роль у розробці сучасної системи
патріотичного виховання належить Чорній К.І., яка сформулювала методичні засади
патріотичного виховання підростаючого покоління. За її переконаннями, нині
пріоритетними напрямами вітчизняної науки і практики є особистісно орієнтоване
виховання національно свідомого громадянина-патріота, яке передбачає
утвердження людини як найвищої цінності, навколо якої групуються всі інші
суспільні пріоритети. До базових ідей-принципів особистісно орієнтованого
виховання належать: само актуалізація, індивідуалізація, суб’єктність, вибір,
творчість і успіх, довіра і підтримка. Двадцятирічний надзвичайно повільний і
малоефективний процес позитивних зрушень в державі не найліпшим чином вплинув
на патріотизм українців і на специфіку патріотичного виховання в школі. Втім,
незалежна Україна не хоче бачити випускників з психологією раба.
Сьогоднішній учень, а завтрашній
виборець має бути законослухняним, але вільним, готовим до гуманістичної
взаємодії і разом з тим до самоствердження. Він має бути свідомим
громадянином-патріотом, демократом і гуманістом. Визначальною рисою
українського патріотизму має бути його дієвість. Саме вона спроможна
перетворювати почуття в конкретні справи і вчинки на користь Батьківщини і
держави. Адже патріот це не той, хто говорить красиві слова про Україну,
прикрашає дійсність, а той, хто бачить труднощі, помилки, невирішені проблеми,
розуміє соціально- політичну ситуацію в країні і світі, проте не панікує, не
носиться зі своїми егоїстичними претензіями, не збирається тікати туди, де
краще, а готовий долати перешкоди, зв’язати свою долю з долею Вітчизни. Патріот
це той, хто розуміє, що просто так ніхто ні свободи не дасть, ні прав не
забезпечить. Їх потрібно цивілізовано виборювати. Патріот це той, хто в
сьогоднішніх умовах неправового поля і безчинства сприяє розбудові
демократичної соціальної держави правовими методами. Він не ототожнює Україну,
державу з владою, а усвідомлює, що влада має бути лише механізмом, засобом
здійснення волі народу, а не хазяїном. Адже у правовій державі єдиним джерелом
влади є народ. Свідомий патріот розуміє, що успіх нації буде залежати від того,
чи зуміє народ перевести владу з режиму керівництва в режим захисту прав
людини, її інтересів. Недооцінка патріотизму як найважливішої складової
суспільної та індивідуальної свідомості призводить до послаблення
соціально-економічних, духовних і культурних основ розвитку суспільства і
держави. Цим визначається пріоритетність патріотичного виховання особистості у
виховній системі школи.
Процес національно-патріотичного
виховання здійснюється в навчальній, позакласній і позашкільній діяльності,
сім’ї, дитячих та юнацьких об’єднаннях. Ефективність патріотичного виховання в
позакласній діяльності значною мірою залежить від спрямованості виховного процесу,
використанні форм та методів його організації. Серед методів і форм
патріотичного виховання пріоритетна роль належить активним методам, що
ґрунтуються на демократичному стилі взаємодії, спрямовані на самостійний пошук
істини, і сприяють формуванню критичного мислення, ініціативи й творчості. До
таких методів належать: соціально-проектна діяльність, ситуаційно-рольові ігри,
соціодрама, метод відкритої трибуни, соціально-психологічні тренінги,
інтелектуальні аукціони, «мозкові атаки», метод аналізу соціальних ситуацій з
морально-етичним характером, ігри-драматизації, створення проблемних ситуацій,
ситуацій успіху, аналіз конфліктів, моделей, стилів поведінки, прийняття
рішень, демократичний діалог, педагогічне керівництво лідером і культивування
його авторитету, використання засобів масової комунікації, методики колективних
творчих справ, традицій, символіки, ритуалів, засобів народної педагогіки. Крім
названих, можна застосовувати традиційні методи: бесіди, диспути, лекції,
семінари, різні форми роботи з книгою, періодичною пресою, самостійне
рецензування тощо.
Виховна функція освітньої установи
пов’язана насамперед із формуванням у школярів ціннісного відношення до світу,
культури, навколишньому середовищу, з усвідомленням себе в цьому світі і
знаходження свого місця серед інших людей. Ця функція не може бути реалізована
тільки в процесі навчання; вона стосується також гри, трудової й творчої
діяльності, сфери дозвілля, пов’язаних з задоволенням і розвитком
індивідуальних інтересів.
Виховні інноваційні технології –
мистецькі засоби і прийоми впливу педагога на свідомість особистості учня з
метою формування в нього особистісних цінностей поряд із загальнолюдськими. До
таких належить: – рання соціалізація учнів; – національна спрямованість
навчально-виховного процесу; – наскрізний підхід до громадянського виховання
школярів; – духовний розвиток учнів тощо.
Як показує досвід, сучасна молодь краще
сприймає інформацію у формі розважальних програм, відеороликів шоу з різними
спецефектами. А тому учитель повинен задовольняти запити учнів і
використовувати на своїх уроках та заходах медіазасоби, комп’ютерні технології
тощо. Таким чином, використання засобів ІКТ стало невід’ємним атрибутом
навчально-виховного процесу. Його очевидні переваги у процесі
національно-патріотичного виховання: – можливість моделювання і демонстрації
наочності, підвищення якості її використання; – логізація та структурування
поданого матеріалу, що значно підвищує рівень сприйняття учнями нової
інформації; – урізноманітнення форм проведення виховних заходів; – інформаційна
насиченість матеріалу; можливість зацікавити більшу кількість учнів до участі у
виховних заходах; – активізація інтересу кожного учня; – можливість публікувати
результати досліджень, висвітлювати поточну інформацію, спілкуватися з широкою аудиторією
у мережі Інтернет, здійснювати пошук інформації, обмінюватися думками,
враженнями; – розширення можливостей учителя, удосконалення його діяльності,
поштовх до творчого пошуку.
Метод проектів – одна з педагогічних
технологій, яка сприяє реалізації особистісно зорієнтованого підходу в
патріотичному вихованні дітей. Суть цієї педагогічної технології, на думку
С.Сисоєвої, полягає у стимулюванні інтересу учнів до проблеми, оволодінні ними
необхідними знаннями і навичками для її вирішення, організації проектної
діяльності щодо вирішення проблеми, а на виході – практичне застосування
отриманих результатів. Головним є те, що результат можна побачити, осмислити,
відчути, застосувати в реальній практичній діяльності. Важливим етапом є
колективне обговорення одержаних результатів, спільної пошукової діяльності, а також
вміння презентувати, захищати свій проект. І найсуттєвіше: участь дитини з
першого року навчання в школі у таких проектах істотно підвищує її
адаптованість до швидкозмінних умов життя людини постіндустріального
суспільства, сприяє виявленню нею патріотичних почуттів (любові до своєї
країни, Батьківщини, своїх рідних, родини, гордості і шанобливого ставлення до
своїх пращурів, бажання бути гідним їхнього славного минулого). Учнівське
самоврядування – один із проектів соціальної, творчої самореалізації кожного
школяра.
Використання сучасних методів і форм
національно-патріотичного виховання дозволяє значно розширити формування
когнітивного компоненту патріотичної вихованості учнів: знань про свій родовід,
усвідомлення себе членом сім’ї, родини, учнем, жителем свого міста; знань про
мову, традиції, культуру українського народу, свій етнос; значно вплинуло на
формування емоційно-ціннісного компоненту – любові до батьків, своєї родини,
Батьківщини, відчуття гордості за неї, свій рід; терпиме ставлення до
представників інших національностей, шанобливе ставлення до їх релігій,
культури, традицій; сприяло формуванню діяльнісно-поведінкового компоненту
патріотичної вихованості учнів – участь у громадській діяльності з метою
зробити свій внесок у розвиток рідного краю, оволодіння рідною мовою;
ініціативність, активність, участь у традиційних та сучасних святах.
